Живе собі така жінка, може бути, дуже красива і цікава, може бути (і швидше за все) багато в чому успішна. Правда погляд такий втомлений – від усього. Просто вона втомилася тягнути все на собі. Але продовжує це робити день у день. Їй нема на кого розраховувати, і життя з кожним днем це для неї підтверджує.
З чого все почалося? Складно сказати. Може бути, з її бабусі, яка після війни одна піднімала дітей. Або з іншої бабусі, яка терпіла чоловіка на дивані, тому що після війни кожен чоловік – на вагу золота. Може бути, з її мами, чий чоловік «зламався» криза 90-х і почав пити, і вона вирішила взяти все на себе. Або з мами, яка вирішила обійтися без чоловіка зовсім, щоб цей баласт жити не заважав. Може бути, ще раніше – з прабабусі, яка відмовилася від коренів після революції і під час сталінських чисток. Ми не знаємо точно. Варіантів дуже багато. Правда, наслідок і висновки, зроблені ними – однакові. Розраховуй тільки на себе, ти повинна бути сильною, ти все зможеш.
Зростала наша дівчинка з повним відчуттям, що в цьому житті ніхто для неї нічого не зробить, і їй доведеться все і завжди робити самій.
Це і надійніше, і простіше, і просити-принижуватися не потрібно, і сподіватися не треба ні на кого, а значить, і розчаровуватися не доведеться. Їй про це наполегливо розповідала мама, так чи інакше на ці висновки її наштовхував тато, вчительки в школі кожен раз, вихваляючи її за успіхи, додавали: «далеко підеш, сама з усім впораєшся!».
Так, швидше за все, в її житті немає і не було стосунків з батьком. Батьком, який би носив її на руках, обожнював і захищав. Не бачила вона і дбайливого ставлення батька до матері, то вона не дозволяла цій турботі проявлятися, то йому зручно було думати, що їй двадцять кілограм картоплі тягти важко. І не важливо, чи був тато фізично поруч або його не було зовсім. Все те хороше, що вона могла від нього отримати не отримала, з різних причин. Може бути, і мама йому цього не дозволяла, може бути, і сам він не хотів цього.
У дитинстві ж вона засвоїла, що кожен сам за себе, що розраховувати на допомогу не варто. Коли її ображали у дворі, мама казала: «Розбирайся сама». Коли у неї не виходили рівняння, тато байдуже знизував плечима: «Ну значить, отримаєш двійку». Коли однокласники в спільних завданнях її підводили, вона теж отримувала «два», хоча зробила свою частину роботи. Набагато простіше виявлялося зробити все самій. Виходило і добре, і якісно, і швидко. Так, сил доводилося витрачати більше, зате за результат не соромно.
Просити завжди означало «принизитися». Попросити допомоги означало визнати свою власну неспроможність і бракованность. Допомоги точно не отримаєш, ще й висміють. Поважали тільки тих, хто все робили самостійно, а так же самих невибагливих, здатних терпіти будь-які незручності мовчки. Що вона і робила. Коли батько з матір'ю розлучилися (як і очікувалося, тому що тато – не дуже хороша людина), вона стала головною людиною в житті мами, який не мав права її засмучувати, розчаровувати. До кінця своїх днів їй нести тепер відповідальність за щастя мами, і нести все це треба без зайвих скарг.
І коли прийшла перша любов, вона світилася щастям, цвіла, але свій портфель йому носити не дозволяла. Ось ще! Як ніби вона сама не впорається! Що він тоді про неї подумає? І в кафе платила за себе, щоб не відчувати себе йому зобов'язаною. Потім навіть двох платила, коли у нього не було з собою грошей. Вона робила йому красиві і дорогі подарунки (в міру своїх можливостей), і робила вигляд, що їй не прикро нічого не отримувати натомість. І звичайно, вона завжди намагалася йому допомогти. І контрольну за нього зробить, і погодує будинку, і прикриє спину. Вона не чекала від нього захисту, та що там, вона сама іноді його захищала!
І те, як він зрадив її потім, промінявши на дурочку з молодшого класу, тільки зміцнило її в думці, що довіряти йому не варто. І взагалі нікому не потрібно довіряти, щоб не бути вразливою.
Звичайно, чоловіків вона теж вибирала особливим чином. Їй подобалися тихі романтики, блукаючі у своїх мріях. А всі ці грубі і нахабні «мужики» тільки дратували. Один раз до неї підійшов хлопець, який їй навіть сподобався. До тих пір, поки він не почав наполегливо відкривати перед нею двері, подавати їй руку при виході з автобуса і вихоплювати сумки. Це її відразу насторожило, а потім він ще й квіти без приводу приніс, мало не силою змусив взяти. А потім він ще й сказав, що його дружина ніколи не буде працювати. З тих пір потрапив в «чорний список». Це ж справжній тиран і деспот, який збирається повністю контролювати життя своєї жінки! Не подобалися їй і ті хлопці, які мали власну думку і були в ньому непохитні, і ті, які займалися яким-небудь спортом. Хоча це було взаємно.
Працювати вона почала ще в школі. Розклеювала оголошення після занять, розносила листівки, потроху освоювала інтернет – перекладала тексти, становила опису товарів, наповнювала сайти. В інституті (куди вона надійшла, звичайно, сама!) встигла попрацювати і на ринку, і в магазині, і в мережевих компаніях, і прибиральницею. Потім перевелася на заочне, щоб було зручно робити кар'єру у великій корпорації. І почала працювати по 10-12 годин на добу, поступово просуваючись до своїх цілей. Цілі були прості – фінансова незалежність, престижна робота, власна квартира, повна самостійність.
Заміж вона вийшла за такого романтика, який весь час шукав себе. Кинув один інститут, другий, третій. Все було не те і не так, не підходило йому нічого. Працювати він не міг, тому як «вчився» і знову ж шукав найкраще місце для себе. Та й навіщо працювати – адже вона працювала на трьох роботах, на все що потрібно – вистачало. Вона могла йому купити новий комп'ютер, дати грошей на чергове надходження.
Нічого не просила, нічого не вимагала і навіть нічого не чекала. Вона швидко просувалася по службі, паралельно закінчуючи університет.
Купила в кредит квартиру, цей кредит сама і виплачувала. Завагітнівши, злегка напугалась, що доведеться харчуватися хлібом і водою, але все ж народила. Працювала практично всі 9 місяців, і навіть з пологового будинку завершувала деякі угоди.
Перед пологами в квартирі потрібно було зробити ремонт, який він обіцяв зробити сам, але завжди знаходилося щось більш важливе. Чекати більше вона не могла, і з величезним животом на самоті в новорічні свята переклеивала шпалери, вкладала лінолеум і навіть приклеювала плитку в туалеті. Щоб хоч якось можна було жити з дитиною. Виявилося, що вона може абсолютно все – навіть в такому положенні. Можна було б і когось попросити, але навіщо?
Звичайно, з дитиною їй ніхто не допомагав. Чоловік вважав це нижчим своєї гідності (тим більше це дівчинка, а не син!). Працювати він так і не почав, декретні підходили до кінця. Вибір стояв непростий, але вона звикла розраховувати тільки на себе. Знайшла дитині няню, вийшла на роботу. Вибивалася з сил, намагаючись встигнути витягнути і будинок, і роботу, і дитини. Допомоги не просила. Навіть у батьків. А то ще подумають, що вона не впоралася.
Чоловік все так само шукав себе, в перервах грав у «танки», дивився телевізор, пив. Не знав, з якого боку відкривається холодильник, звідки беруться чисті сорочки. Ні однієї безсонної ночі з донькою не провів. Він вже мало схожий на того повітряного романтика, швидше – на ледачого ведмедя. Толку від нього було мало, мороки навіть більше, але вона терпіла «заради дитини». Продовжувала тягнути все на собі і навіть трохи було не спробувала народити йому сина (а раптом син його з місця зрушить?). Слава Богу, не вийшло. Не встигла.
Ще була його мама, якій постійно щось було потрібно. То одне, То інше. То ліки привези, то хліба купи. І хоча їй всього п'ятдесят, і вона не інвалід, чомусь за нею потрібен постійний догляд. Син від цього всього відхрестився, але страшенно гнівався, якщо дружина відмовлялася виконати прохання матері. Хоча за всі роки свого життя вона взагалі розучилася говорити кому-небудь «ні».
А потім розлучення. Через майже десять років такого життя. Він вирішив, що вона його не цінує і не розуміє, знайшов іншу і вирішив показати їй наостанок, хто в домі господар.
Зажадав половину квартири, за яку вона все ще платила кредит, а він не вніс жодної копійки. І щоб не принижуватися, вона погодилася на все. Пішла з дитиною в нікуди. Особливої болю вона не відчула, але відчуття бруду зради змити не виходило.
Зняла нову квартиру, продовжувала працювати, дочка вже ходила в школу, приносила звідти п'ятірки. Без чоловіка стало навіть простіше – практично «баба з воза — кобилі легше». І ось у неї є все, що вона хотіла – своя квартира, престижна робота, дочка, незалежність, навіть свій бізнес. А щастя немає.
Найбільше їй хочеться (хоч вона і боїться в цьому зізнатися) втупитися в чиєсь сильне плече і почути: «Відпочинь, я все сам зроблю».
Вона втомилася від всього – від постійної відповідальності за себе і дитину, від необхідності тримати все в собі (вона вже й не пам'ятає, коли плакала), від самотності, від того вантажу, який вона тягне все своє життя. Вона купує собі новий одяг для того, щоб на роботі було простіше укладати контракти. Вона стежить за собою машинально, знову ж таки для того, щоб «обличчя компанії» було приємним. Вона не пам'ятає, розмовляла чи коли-небудь по душам з дочкою (у неї просто немає на це сил). Вона вже не зможе щиро відповісти на питання про те, чого вона хоче. Її плечі нерухомі і важкі, ні один масажист не зможе розім'яти ті камені, які вона носить у себе трохи вище лопаток. Вона дуже сильна, незалежна і самостійна. Мама пишається своєю дочкою. А щастя-то немає.
Але сильного плеча немає. Чоловіки, які трапляються їй – ті ж самі романтики, слабаки, альфонси. Справжнім чоловікам вона нецікава, в ній занадто мало жіночого і зовсім немає сили. Та й її ці самі справжні чоловіки лякають, вона не розуміє, чого від них очікувати, як своє життя з ними будувати, як спілкуватися. Що їм взагалі потрібно, якщо їх не треба утримувати і терпіти? І як взагалі можна побудувати відносини, зберігши свою незалежність, самостійність і силу? А вже відмовлятися від цього вона не готова, адже довіритися йому, а раптом він зрадить, кине, змінить, почне бити?
Інший раз вона дивиться на своїх дурних і неуспішних однокласниць. Ось ця не відрізнялася особливим розумом, і завжди списувала контрольні, домашні. Закінчила якийсь технікуму або коледжу, а потім вийшла заміж. Троє дітей, люблячий чоловік, будинок. І живі очі, які світяться щастям. Ніякої кар'єри, нічого сама не може, а чоловікові ніхто інший не потрібен, досі на руках носить. Або ось ця, яка працює психологом у школі, отримує копійки, але цвіте і пахне. Нові наряди, культурні виходи – музеї, театри, концерти. Нічого важче власної маленької сумочки ніколи не носить. І виглядає набагато молодше своїх років без усякої пластики. Є ще одна – ще більш дивна. І успішна і щаслива. Займається якимись танцями, з душею займається, і танцювальний клуб свій відкрила, куди так просто вже не потрапиш. І золотий чоловік, і діти – чудо.
Але головне, на що завжди звертаєш увагу – це очі. Вони не можуть брехати. У щасливих жінок вони завжди світяться чимось незрозумілим і привабливим.
Є, звичайно, інші однокласниці, чиє життя не така радісна. У кого-то чоловік алкоголік (і в цей час наша дівчинка радіє, що незаміжня), у кого-то чоловік ще й б'є (ще більше радіє), хтось точно так само тягне все на собі (і вони між собою обмінюються розуміючими поглядами), хтось живе з батьками і ніяк не може з'їхати, терпить скандали. Але спілкуватися з ними не особливо цікаво, той же погляд заїждженої коні або побитої собаки.
А поруч росте її дочка, яка бачить маму – успішну та таку самотню.Бачить і історію зради власного батька, і тих чоловіків, з якими мама зустрічалася після (що залицяльник – то альфонс або дармоїд). Бачить, що все потрібно досягати власною важкою працею, що допомоги просити не у кого й не навіщо. Бачить і бабусю, чия доля не надто відрізняється від маминої, хіба що великого бізнесу не побудувала. І навіть якщо сама мама для неї такої ж долі не хоче, інших висновків дочка не зробить. Кожен сам за себе. Тягни на себе стільки, скільки зможеш, поки можеш. Ти у відповіді за все на цьому світі.
Який виросте та, яка вже зараз єдина мамина втіха? Та, яка з часом з вимогливого грудочки перетворилася на дорослу дівчину, з якою можна про життя поговорити, складнощами поділитися? Та, яка звикла все робити сама, як і мама, не просити допомоги, своїми проблемами не відволікати?
Так все це і продовжиться далі, доки не знайдеться та, яка відмовиться тягати на своїх тендітних жіночих і не призначених для цього плечах відповідальність за весь світ навколо. Яка зможе сказати «ні» всім цим родовим сценаріями і звичкам. Яка навчиться, як би не було страшно, просити і бути слабкою і залежною. Яка побачить свою «спадщину» і навчиться усвідомлено їм розпоряджатися – щось відкидати, щось застосовувати. Яка сама вибере дорогу, відмінну від доріг матері, бабусі. А поки що є жінка, яка тягне все на собі і з погаслим поглядом смертельно втомленою коні мріє заритися в чиєсь сильне плече. Але ця мрія так і залишиться нездійсненною.
З чого все почалося? Складно сказати. Може бути, з її бабусі, яка після війни одна піднімала дітей. Або з іншої бабусі, яка терпіла чоловіка на дивані, тому що після війни кожен чоловік – на вагу золота. Може бути, з її мами, чий чоловік «зламався» криза 90-х і почав пити, і вона вирішила взяти все на себе. Або з мами, яка вирішила обійтися без чоловіка зовсім, щоб цей баласт жити не заважав. Може бути, ще раніше – з прабабусі, яка відмовилася від коренів після революції і під час сталінських чисток. Ми не знаємо точно. Варіантів дуже багато. Правда, наслідок і висновки, зроблені ними – однакові. Розраховуй тільки на себе, ти повинна бути сильною, ти все зможеш.
Зростала наша дівчинка з повним відчуттям, що в цьому житті ніхто для неї нічого не зробить, і їй доведеться все і завжди робити самій.
Це і надійніше, і простіше, і просити-принижуватися не потрібно, і сподіватися не треба ні на кого, а значить, і розчаровуватися не доведеться. Їй про це наполегливо розповідала мама, так чи інакше на ці висновки її наштовхував тато, вчительки в школі кожен раз, вихваляючи її за успіхи, додавали: «далеко підеш, сама з усім впораєшся!».
Так, швидше за все, в її житті немає і не було стосунків з батьком. Батьком, який би носив її на руках, обожнював і захищав. Не бачила вона і дбайливого ставлення батька до матері, то вона не дозволяла цій турботі проявлятися, то йому зручно було думати, що їй двадцять кілограм картоплі тягти важко. І не важливо, чи був тато фізично поруч або його не було зовсім. Все те хороше, що вона могла від нього отримати не отримала, з різних причин. Може бути, і мама йому цього не дозволяла, може бути, і сам він не хотів цього.
У дитинстві ж вона засвоїла, що кожен сам за себе, що розраховувати на допомогу не варто. Коли її ображали у дворі, мама казала: «Розбирайся сама». Коли у неї не виходили рівняння, тато байдуже знизував плечима: «Ну значить, отримаєш двійку». Коли однокласники в спільних завданнях її підводили, вона теж отримувала «два», хоча зробила свою частину роботи. Набагато простіше виявлялося зробити все самій. Виходило і добре, і якісно, і швидко. Так, сил доводилося витрачати більше, зате за результат не соромно.
Просити завжди означало «принизитися». Попросити допомоги означало визнати свою власну неспроможність і бракованность. Допомоги точно не отримаєш, ще й висміють. Поважали тільки тих, хто все робили самостійно, а так же самих невибагливих, здатних терпіти будь-які незручності мовчки. Що вона і робила. Коли батько з матір'ю розлучилися (як і очікувалося, тому що тато – не дуже хороша людина), вона стала головною людиною в житті мами, який не мав права її засмучувати, розчаровувати. До кінця своїх днів їй нести тепер відповідальність за щастя мами, і нести все це треба без зайвих скарг.
І коли прийшла перша любов, вона світилася щастям, цвіла, але свій портфель йому носити не дозволяла. Ось ще! Як ніби вона сама не впорається! Що він тоді про неї подумає? І в кафе платила за себе, щоб не відчувати себе йому зобов'язаною. Потім навіть двох платила, коли у нього не було з собою грошей. Вона робила йому красиві і дорогі подарунки (в міру своїх можливостей), і робила вигляд, що їй не прикро нічого не отримувати натомість. І звичайно, вона завжди намагалася йому допомогти. І контрольну за нього зробить, і погодує будинку, і прикриє спину. Вона не чекала від нього захисту, та що там, вона сама іноді його захищала!
І те, як він зрадив її потім, промінявши на дурочку з молодшого класу, тільки зміцнило її в думці, що довіряти йому не варто. І взагалі нікому не потрібно довіряти, щоб не бути вразливою.
Звичайно, чоловіків вона теж вибирала особливим чином. Їй подобалися тихі романтики, блукаючі у своїх мріях. А всі ці грубі і нахабні «мужики» тільки дратували. Один раз до неї підійшов хлопець, який їй навіть сподобався. До тих пір, поки він не почав наполегливо відкривати перед нею двері, подавати їй руку при виході з автобуса і вихоплювати сумки. Це її відразу насторожило, а потім він ще й квіти без приводу приніс, мало не силою змусив взяти. А потім він ще й сказав, що його дружина ніколи не буде працювати. З тих пір потрапив в «чорний список». Це ж справжній тиран і деспот, який збирається повністю контролювати життя своєї жінки! Не подобалися їй і ті хлопці, які мали власну думку і були в ньому непохитні, і ті, які займалися яким-небудь спортом. Хоча це було взаємно.
Працювати вона почала ще в школі. Розклеювала оголошення після занять, розносила листівки, потроху освоювала інтернет – перекладала тексти, становила опису товарів, наповнювала сайти. В інституті (куди вона надійшла, звичайно, сама!) встигла попрацювати і на ринку, і в магазині, і в мережевих компаніях, і прибиральницею. Потім перевелася на заочне, щоб було зручно робити кар'єру у великій корпорації. І почала працювати по 10-12 годин на добу, поступово просуваючись до своїх цілей. Цілі були прості – фінансова незалежність, престижна робота, власна квартира, повна самостійність.
Заміж вона вийшла за такого романтика, який весь час шукав себе. Кинув один інститут, другий, третій. Все було не те і не так, не підходило йому нічого. Працювати він не міг, тому як «вчився» і знову ж шукав найкраще місце для себе. Та й навіщо працювати – адже вона працювала на трьох роботах, на все що потрібно – вистачало. Вона могла йому купити новий комп'ютер, дати грошей на чергове надходження.
Нічого не просила, нічого не вимагала і навіть нічого не чекала. Вона швидко просувалася по службі, паралельно закінчуючи університет.
Купила в кредит квартиру, цей кредит сама і виплачувала. Завагітнівши, злегка напугалась, що доведеться харчуватися хлібом і водою, але все ж народила. Працювала практично всі 9 місяців, і навіть з пологового будинку завершувала деякі угоди.
Перед пологами в квартирі потрібно було зробити ремонт, який він обіцяв зробити сам, але завжди знаходилося щось більш важливе. Чекати більше вона не могла, і з величезним животом на самоті в новорічні свята переклеивала шпалери, вкладала лінолеум і навіть приклеювала плитку в туалеті. Щоб хоч якось можна було жити з дитиною. Виявилося, що вона може абсолютно все – навіть в такому положенні. Можна було б і когось попросити, але навіщо?
Звичайно, з дитиною їй ніхто не допомагав. Чоловік вважав це нижчим своєї гідності (тим більше це дівчинка, а не син!). Працювати він так і не почав, декретні підходили до кінця. Вибір стояв непростий, але вона звикла розраховувати тільки на себе. Знайшла дитині няню, вийшла на роботу. Вибивалася з сил, намагаючись встигнути витягнути і будинок, і роботу, і дитини. Допомоги не просила. Навіть у батьків. А то ще подумають, що вона не впоралася.
Чоловік все так само шукав себе, в перервах грав у «танки», дивився телевізор, пив. Не знав, з якого боку відкривається холодильник, звідки беруться чисті сорочки. Ні однієї безсонної ночі з донькою не провів. Він вже мало схожий на того повітряного романтика, швидше – на ледачого ведмедя. Толку від нього було мало, мороки навіть більше, але вона терпіла «заради дитини». Продовжувала тягнути все на собі і навіть трохи було не спробувала народити йому сина (а раптом син його з місця зрушить?). Слава Богу, не вийшло. Не встигла.
Ще була його мама, якій постійно щось було потрібно. То одне, То інше. То ліки привези, то хліба купи. І хоча їй всього п'ятдесят, і вона не інвалід, чомусь за нею потрібен постійний догляд. Син від цього всього відхрестився, але страшенно гнівався, якщо дружина відмовлялася виконати прохання матері. Хоча за всі роки свого життя вона взагалі розучилася говорити кому-небудь «ні».
А потім розлучення. Через майже десять років такого життя. Він вирішив, що вона його не цінує і не розуміє, знайшов іншу і вирішив показати їй наостанок, хто в домі господар.
Зажадав половину квартири, за яку вона все ще платила кредит, а він не вніс жодної копійки. І щоб не принижуватися, вона погодилася на все. Пішла з дитиною в нікуди. Особливої болю вона не відчула, але відчуття бруду зради змити не виходило.
Зняла нову квартиру, продовжувала працювати, дочка вже ходила в школу, приносила звідти п'ятірки. Без чоловіка стало навіть простіше – практично «баба з воза — кобилі легше». І ось у неї є все, що вона хотіла – своя квартира, престижна робота, дочка, незалежність, навіть свій бізнес. А щастя немає.
Найбільше їй хочеться (хоч вона і боїться в цьому зізнатися) втупитися в чиєсь сильне плече і почути: «Відпочинь, я все сам зроблю».
Вона втомилася від всього – від постійної відповідальності за себе і дитину, від необхідності тримати все в собі (вона вже й не пам'ятає, коли плакала), від самотності, від того вантажу, який вона тягне все своє життя. Вона купує собі новий одяг для того, щоб на роботі було простіше укладати контракти. Вона стежить за собою машинально, знову ж таки для того, щоб «обличчя компанії» було приємним. Вона не пам'ятає, розмовляла чи коли-небудь по душам з дочкою (у неї просто немає на це сил). Вона вже не зможе щиро відповісти на питання про те, чого вона хоче. Її плечі нерухомі і важкі, ні один масажист не зможе розім'яти ті камені, які вона носить у себе трохи вище лопаток. Вона дуже сильна, незалежна і самостійна. Мама пишається своєю дочкою. А щастя-то немає.
Але сильного плеча немає. Чоловіки, які трапляються їй – ті ж самі романтики, слабаки, альфонси. Справжнім чоловікам вона нецікава, в ній занадто мало жіночого і зовсім немає сили. Та й її ці самі справжні чоловіки лякають, вона не розуміє, чого від них очікувати, як своє життя з ними будувати, як спілкуватися. Що їм взагалі потрібно, якщо їх не треба утримувати і терпіти? І як взагалі можна побудувати відносини, зберігши свою незалежність, самостійність і силу? А вже відмовлятися від цього вона не готова, адже довіритися йому, а раптом він зрадить, кине, змінить, почне бити?
Інший раз вона дивиться на своїх дурних і неуспішних однокласниць. Ось ця не відрізнялася особливим розумом, і завжди списувала контрольні, домашні. Закінчила якийсь технікуму або коледжу, а потім вийшла заміж. Троє дітей, люблячий чоловік, будинок. І живі очі, які світяться щастям. Ніякої кар'єри, нічого сама не може, а чоловікові ніхто інший не потрібен, досі на руках носить. Або ось ця, яка працює психологом у школі, отримує копійки, але цвіте і пахне. Нові наряди, культурні виходи – музеї, театри, концерти. Нічого важче власної маленької сумочки ніколи не носить. І виглядає набагато молодше своїх років без усякої пластики. Є ще одна – ще більш дивна. І успішна і щаслива. Займається якимись танцями, з душею займається, і танцювальний клуб свій відкрила, куди так просто вже не потрапиш. І золотий чоловік, і діти – чудо.
Але головне, на що завжди звертаєш увагу – це очі. Вони не можуть брехати. У щасливих жінок вони завжди світяться чимось незрозумілим і привабливим.
Є, звичайно, інші однокласниці, чиє життя не така радісна. У кого-то чоловік алкоголік (і в цей час наша дівчинка радіє, що незаміжня), у кого-то чоловік ще й б'є (ще більше радіє), хтось точно так само тягне все на собі (і вони між собою обмінюються розуміючими поглядами), хтось живе з батьками і ніяк не може з'їхати, терпить скандали. Але спілкуватися з ними не особливо цікаво, той же погляд заїждженої коні або побитої собаки.
А поруч росте її дочка, яка бачить маму – успішну та таку самотню.Бачить і історію зради власного батька, і тих чоловіків, з якими мама зустрічалася після (що залицяльник – то альфонс або дармоїд). Бачить, що все потрібно досягати власною важкою працею, що допомоги просити не у кого й не навіщо. Бачить і бабусю, чия доля не надто відрізняється від маминої, хіба що великого бізнесу не побудувала. І навіть якщо сама мама для неї такої ж долі не хоче, інших висновків дочка не зробить. Кожен сам за себе. Тягни на себе стільки, скільки зможеш, поки можеш. Ти у відповіді за все на цьому світі.
Який виросте та, яка вже зараз єдина мамина втіха? Та, яка з часом з вимогливого грудочки перетворилася на дорослу дівчину, з якою можна про життя поговорити, складнощами поділитися? Та, яка звикла все робити сама, як і мама, не просити допомоги, своїми проблемами не відволікати?
Так все це і продовжиться далі, доки не знайдеться та, яка відмовиться тягати на своїх тендітних жіночих і не призначених для цього плечах відповідальність за весь світ навколо. Яка зможе сказати «ні» всім цим родовим сценаріями і звичкам. Яка навчиться, як би не було страшно, просити і бути слабкою і залежною. Яка побачить свою «спадщину» і навчиться усвідомлено їм розпоряджатися – щось відкидати, щось застосовувати. Яка сама вибере дорогу, відмінну від доріг матері, бабусі. А поки що є жінка, яка тягне все на собі і з погаслим поглядом смертельно втомленою коні мріє заритися в чиєсь сильне плече. Але ця мрія так і залишиться нездійсненною.
Коментарі
Дописати коментар